Як українці знаходять життєві ресурси для боротьби та допомоги іншим після двох років повномасштабної агресії

Емоційне вигорання, постійна втома – те, що відчуває більшість з нас після двох років з початку повномасштабного вторгнення російського агресора. За цей час українці пережили дійсно багато подій та не здалися, і продовжують працювати й боротися далі.

Ми добре розуміємо, що зупинитися зараз ми не можемо, що нам потрібно робити якщо не більше, то точно не менше, ніж ми робимо зараз – кожен на своєму місці. І українці вкотре доводять, що вони – найсильніші, бо навіть у таких умовах в багатьох із них вистачає сил ще й волонтерити, допомагати іншим.

Андрій, який курує масштабний проєкт “++ для ЗСУ”, що об’єднує всі напрями допомоги захисникам, зізнається: від початку повномасштабного вторгнення його пригнічує усвідомлення того, що де б ти не перебував і що б не робив – ти завжди у небезпеці:

“З цим постійно доводиться працювати, щоб насамперед стабілізувати свій емоційний стан. Бо коли ти стаєш свідком наслідків воєнних дій, то думки тебе просто спустошують і фактично позбавляють сил. І для мене основний виклик протягом двох років – цей ресурс постійно оновлювати, щоб і надалі займатися волонтерством. Адже наш напрям у Фонді дуже важливий, ми закуповуємо, передаємо бійцям за їхнім запитом усе необхідне. Це й сезонна амуніція, і оптичні прилади, і безпілотні апарати, і системи антидронової боротьби. По всій Європі шукаємо, закуповуємо та приганяємо на потреби фронту броньовані автомобілі та позашляховики. Все це потрібно тут і зараз, і ми не можемо дозволити собі зупинитися та розслабитися. Але це й те, що нас постійно мотивує – щоденна причетність до допомоги нашим захисникам”.

Юлію, кураторку грантової програми Фонду, по-справжньому надихнув новий, дуже перспективний напрям, який об’єднує благодійні організації по всій Україні та дозволяє допомагати набагато більше.

“Ми провели вже два проєкти, під час кожного по 1 млн грн розподілялося між переможцями конкурсу – організаціями, які займаються фізичною реабілітацією та психологічним відновленням військових і цивільних. Я отримую великий приплив енергії від постійних комунікацій з партнерами, від їхньої завзятості та вогню в очах. Від розуміння, що разом ми робимо велику та дуже потрібну справу. Ці емоції заряджають, як павербанк, і є головним моїм мотиватором”, – наголошує Юлія.

Вона також дає ще одну пораду: щоб не піддаватися панічним настроям, сьогодні дуже важливо перевіряти інформацію, що надходить. Бо російське ІПСО зараз дуже поширене, їм заповнений інтернет, телеграм-канали, навіть окремі лідери думок виявляються завербованими. Тож важливо споживати новини лише з перевірених джерел. Такий підхід допомагає відсіювати ворожу пропаганду та панічні настрої, тримати себе в руках.

Юристка Крістіна зазначає, що саме згуртована робота у Фонді надала їй сили йти далі на початку вторгнення:

“Сьогодні для мене найбільший виклик – це вчитись, розвиватись, працювати між обстрілами та новинами з фронту. Після цих двох років маю чітке розуміння, що наповнюють дуже прості речі: турбота про себе, свій фізичний та ментальний стан, здоровий сон, прогулянки на природі, час із сімʼєю та друзями, а інколи – просто наодинці з книгою чи за переглядом фільму. А мотивує мене розуміння того, що ти є частиною великої та багатогранної допомоги Фонду людям – це дає сили працювати далі. Ще на мені, як на юристі, відповідальний проєкт – “Юридичні поради”, який надає певним категоріям громадян консультації. Людині, яка не дотична до юридичної діяльності, самій дуже складно розібратись у законодавстві, особливо зараз, коли воно не є статичним та постійно змінюється, оскільки стосується механізмів різних соціальних виплат та компенсацій. За той час, що існує проєкт, нам вдалось опрацювати велику кількість запитів та допомогти розібратися в складних моментах тим, хто до нас звертався."

Кураторка проєкту “Відновись” Лєра добре пам’ятає перші дні масштабного вторгнення і свою розгубленість. З одного боку, вона не могла повірити у можливість війни в Європі у 21-му сторіччі. З іншого – усвідомлювала, що вона має в цій ситуації робити все можливе для країни.

“Зрештою, я для себе вирішила, що не хочу тікати зі своєї країни, бо це моя земля, це моя домівка, рідна моя ненька, де я народилася, де народила своїх дітей. Одразу після цього рішення думки прийшли до ладу, і я усвідомила, що маю включитися у допомогу іншим. Це також допомагало відірватися від страшних думок, і досі підтримує душевну рівновагу. І нехай на сьогодні справді мало приводів для позитивних емоцій – я все одно знаходжу їх у спілкуванні з іншими волонтерами, з учасниками наших проєктів, і “Відновись” зокрема. На ньому мами з діточками, які втратили на війні чоловіків, або залишилися без житла, отримують друге дихання, сили рухатися далі. Ми вже допомогли 1500 сімей, і їхні щирі емоції, їхня вдячність по-справжньому надихають. Цей проєкт плекався з великою любов’ю, в ньому частинка мене. І доки це буде потрібно – ми проводитимемо його. Заради наших жінок, наших дітей, заради майбутнього України”, – зазначає волонтерка.

Ще один проєкт, до реалізації якого долучилася Лєра, і який глибоко вплинув на неї – книга “Історії сильних”:

“Це реальні історії українців, які пережили пекло окупації, через домівки яких фактично проходив фронт. Ми зібрали їх і видали як свідчення злочинів росії та того, що доводиться переживати українцям. Я особисто спілкувалася з людьми, відчувала цей біль, страх, ненависть до окупантів. Кожна з цих історій пройшла крізь мене і залишила рубець на моєму серці. Але мене підтримує те, що я усвідомлюю важливість цієї справи, бо такі історії мають знати політики та прості люди в усьому світі”.

Варто додати, що вже під час війни Лєра втретє стала мамою – в неї народилася двійня. Попри все – життя триває і перемагає!

Фотограф Роман розповідає, що починав у Фонді Вадима Столара як волонтер. Відправивши на початку вторгнення дружину і доньку за кордон, він почувався спустошеним, але знайшов для себе розраду у допомозі іншим.

“На початку ми закуповували продукти та медикаменти. Це були нескінченні завантаження-розвантаження, фасування та поїздки. Спершу ми розвозили допомогу в Києві, потім кордони поїздок поширилися на область, так я побував у Бучі, Ірпені, Катюжанці, Андріївці, Перемозі, деяких селах Іванківського району. З квітня 2022 почали їздити за межі Київщини. Розвозимо продуктові набори та іншу допомогу й по сьогодні. В подорожі я завжди беру з собою фотоапарат, щоб задокументувати жахіття війни та героїчну стійкість наших людей. Крім поїздокрегіонами, я залучений і в інших проєктах Фонду, серед яких найулюбленіший та найважливіший для мене – “Відновись”. Моє завдання в цьому проєкті – за допомогою фотографії залишити приємні спогади для сімей учасників. І те, що мені вдається своїми світлинами підняти настрій, викликати усмішку – найважливіший мотиватор для мене”, – стверджує Роман.

Психологиня Алла ділиться, що робота у Фонді та волонтерство насправді врятували її від розгубленості на початку повномасштабної війни. Тому що команда з перших днів працювала заради спільної мети, і кожен робив усе, що може заради допомоги іншим.

“Це залишається незмінним і зараз, проте особисто для мене за ці два роки змінилося багато всього, адже з відкриттям напряму психологічної підтримки мені довірили очолити його. Я для себе здобула багато нових компетенцій, зокрема комунікаційних, менеджерських, адже потрібно було багато домовлятися для співпраці з іншими психологами, волонтерами, організовувати різні терапевтичні групи. Зараз у нас реалізується проєкт “Стійкість”, ми надаємо підтримку зокрема тим, хто очікує воїнів, які зараз у лавах ЗСУ та захищають нашу державу. Я щодня пересвідчуюся, що наші проєкти для людей корисні, це те, що їх підтримує, а, можливо, й рятує. Це дає мені ресурс і сили працювати далі”, – каже Алла.

За словами Наталії Приходько, волонтерки Фонду: “Сьогодні важко всім, але команда Фонду розуміє, що від нас залежить багато людей, які потребують допомоги. Ми усвідомлюємо, наскільки важливо саме зараз зберігати всі наші проєкти і навіть розширюватися. Бо і фронт, де ситуація дуже непроста, і тил, де люди втрачають сили та віру, вимагають дедалі більше нашої уваги та зусиль. Ми постійно підбадьорюємо одне одного, розмовляємо, ділимося тим, що наболіло. І це також допомагає зібратися й далі наполегливо працювати на благо людей та країни”.

Звернулися ми й до Вадима Столара, щоб дізнатися, як Фонд пережив ці два роки, як змінилася його робота і що він планує робити далі.

“За ці два роки діяльність Фонду стала носити по-справжньому системний характер. Ми налагодили процеси, взаємодію та сфокусувалися на двох основних напрямах – комплексному забезпеченні наших захисників та психологічній підтримці постраждалих від війни українців. Це дозволило не лише підвищити ефективність нашої допомоги, а й, що не менш важливо, зберегти та зміцнити енергію, ресурси та мотивацію команди Фонду, забезпечити психоемоційну підзарядку її представників”, – підкреслив Вадим Столар.

Актуальність психоемоційної підзарядки не лише волонтерів, а й усіх українців підтверджують соціологи. Так, згідно з лютневими дослідженнями групи Рейтинг, в українців посилилися страх, втома, невпевненість та інші негативні емоції. І важливий виклик для громадянського суспільства – переламати цю ситуацію та повернути людям душевні сили. Потенціал тут є, тому що, за тим самим опитуванням, попри все 85% українців продовжують вірити у нашу перемогу.