Ми йшли й не озиралися
Подружжя
"Ми з чоловіком буквально пішки тікали з рідного прикордонного села у Дергачівському районі на Харківщині, куди зайшла колона танків у кількості п’ятдесяти чотирьох одиниць. Це був восьмий день війни. Ми йшли й не озиралися на нашу хату, понівечений паркан, електричні стовпи, знесені танками…" – так починає свою розповідь для «Історії сильних» Ольга Степанівна Гонтар. Вони з чоловіком – пенсіонери, біженці з Харківщини, батьки сімох дітей, бабуся та дідусь дев’яти онуків і дванадцятьох онучок.
Це дуже страшно
"Руські на танках стріляли в усе, що рухається… односельці, які ризикнули про щось запитати загарбників, замість відповіді отримали кулю", – пригадує жінка.
Літні люди лише з документами та мінімумом речей прийшли на станцію, якої вже не було. "Підірвані залізничні колії стирчали, як руки жаских залізних монстрів. Це дуже страшно. Відчуття, наче потрапили всередину фільму жахів – і не знаємо, як звідти вибратися в нормальну реальність", – згадує Ольга Степанівна.
Донька народила дівчинку
Вже за кордоном отримали звістку: донька народила дівчинку. "У пологовій залі вилітали шибки, але лікар не покинув породіллю, прийняв пологи, як тільки міг у тих нелюдських умовах".
Ольга Степанівна згадує, як складно було їхати поїздом і перетинати кордон, з якою турботою опікувалися біженцями на польському кордоні та в Отвоцькому повітовому центрі, де розмістили подружжя. А також розповідає, як згуртувалися поляки та організували системну допомогу українцям, що знайшли прихисток у їхній країні.