Ми продовжуємо жити життя
Фотографиня та психологиня
"Затишне зелене місто на південному сході України. Спокійне життя. Розмірений ритм. Каховське водосховище і дамба з пляжами. Величезні персики та помідори влітку. Олімпійська призерка з метання диска. Пам'ятник Хмельницькому. Край семи Січей. Це все, що ми знали про себе до війни", – каже Ольга.
"Ще з перших днів війни у мене не виникало жодних сумнівів, чи залишатися у місті. Так, рішення прийшло одразу: залишаюсь, скільки буде можливо, поки не поїдуть танки", – згадує вона.
Почався справжній жах
До середини літа у місті було відносно безпечно, поки росіяни не здійснили перший обстріл Нікополя з окупованого Енергодара. "Почався справжній жах: жінки та діти, рятуючись, чекали евакуаційних потягів на вокзалі, не знали, чи пощастить виїхати, чи вони потраплять під новий обстріл", – розповідає Ольга.
Те, що робимо ми, – від любові
"Все, на що здатні вороги, – замінувати дамбу і кидати фосфорні бомби на феросплавний завод. Але ж це від злості, від ненависті. А те, що робимо ми, – від любові. Бо забирають чуже – тому що не цінують своє, а от не віддають своє – тому що люблять. Коли я бачу цю любов, з'являється натхнення. Вдень і вночі – обстріл за обстрілом, та вже за кілька годин усе прибирається, лагодиться і функціонує далі".