Було відчуття розгубленості
Кардіолог, завідувачка відділення Національного інституту серцево-судинної хірургії імені М. Амосова
Перші години було відчуття повної розгубленості. Допоки головний лікар не наказав усім зібралися в актовій залі лікарні. "Відтоді все ніби почало ставати на свої місця. Я зрозуміла, де маю бути та що мушу робити".
Хворих, які могли лікуватися вдома, терміново виписували. Лікарі на робочих місцях переживали за рідних. Донька Ірини працювала та мешкала на іншому березі Дніпра. Згодом, піддавшись вмовлянням мами, переїхала до неї.
Донька і каже: почалася війна
"Тоді ми обидві визначилися, що будемо й далі працювати в Києві. Власне, ми з нею перебралися жити на роботу", – каже Ірина.
І згадує: "Багато хто тоді перебрався жити, як і я, на роботу. Навіть із дітьми та домашніми тваринами... Чергували відразу по кілька діб. Два верхні поверхи установи зайняли співробітники з родинами. Пацієнтів, яких ми не могли виписати, перевели на нижчі поверхи, щоб можна було їх швидше транспортувати до сховища".
Хочеться щоб життя стало як до війни
Ірина розказує про те, як надавали допомогу пораненим військовим після їхніх сутичок із диверсантами. Про колегу-хірурга, який пішов служити воїном у полк «Азов», та співробітників, які, рятуючись від війни, їхали з Києва і потрапляли в окупацію.