Мене розбудило ревіння літака
Звичайний український дідусь
"24 лютого о 4-й ранку мене розбудило ревіння літака чи крилатої ракети, після чого стався оглушливий вибух – десь у нашому рідному місті Запоріжжі. Ось так несподівано, але водночас цілком прогнозовано в Україну на крилах смерті влетіла війна", – згадує у щоденнику Едуард.
"О 6.30 зателефонувала моя приятелька Світлана і розповіла, що обстрілювали Дніпро і Херсон. Сказала, що війна таки ПОЧАЛАСЯ! Світлана ніколи так рано не дзвонила. Я схопився з ліжка і прослухав новини на ISTV – це не паніка, це правда!"
Головне, щоб не було війни
В Україні оголосили воєнний стан. Запеклі бої точилися по кількох напрямках.
"У дитинстві бабуся часто говорила: «Головне, щоб не було війни». Здавалося, що це так далеко для сучасного світу... Але одного ранку прокидаємося і розуміємо, що старші люди мали рацію, адже головне – мирне небо над головою, щоб усі близькі були живі та неушкоджені!"
Усі вчились світломаскуванню і були на зв’язку одне з одним.
Діти здригаються від вибухів ракет
"Сьомий день я, моя донька і два онуки ховаємось у підвалі нашого будинку, коли виє сирена. Те саме роблять мій син із невісткою, свахою та двома хлопчиками. Діти здригаються від вибухів ракет і снарядів", – нотував Едуард.
У своїх хроніках він розказує про відчуття страху, який не можна було показувати рідним, про розмови з колегами, які турбувалися про них і радили виїжджати. Про те, як українські захисники героїчно розбивали ворожі колони, і як окупанти нещадно обстрілювали наші міста.